Рік Україна живе у стані постійного стресу і невизначеності. Кожен день через новини про трагедії і перемоги, які додають неспокою чи приносять радість, схожий на гойдалку.

– Як працює людська психіка в умовах війни? На чому треба фокусуватися, щоб наскільки можливо продуктивно і без зривів пережити цей період? 

– Не лише в умовах війни, а просто під час стресу відбувається зміна у сприйнятті світу. Це позначається на поведінці, як я жартую, на зменшенні оперативної пам'яті. Це одна з ознак стресу, в якому ми всі живемо.

Всі переживають колективну травматизацію, бо це не особиста травма, а всього народу. Тобто ми всі відчуваємо одне й те саме, ми всі травмовані і всі поділяємо почуття у спілкуванні. 

Перше, що ми можемо зробити, це легітимізувати переживання. Не кожен сидить у себе вдома і переживає, а колективно. До прикладу, щоденна хвилина мовчання о 9 ранку. І це норма для всього народу. Також можуть бути мистецькі прояви того, що пов'язано з травмою. Не важливо що: виставки, пісні, пам'ятники. Будь-який арт-об'єкт є засобом легітимізації. 

Другий етап подолання травми – це об'єднання. Наприклад, ми не окремо проводимо хвилину мовчання, а збираємось для цього разом. Ми не самі слухаємо пісні, а йдемо на концерт.  

На останньому етапі ми можемо виходити на нові сенси. Робити висновки про те, що сталося. 

Ми зараз знаходимося на першому етапі, можливо переходимо до другого. Тобто нам зараз треба об'єднуватися не тільки заради подолання негараздів, наприклад збираючи кошти на байрактари, а також для спільного переживання.  

Джерело фото: Facebook-сторінка Олени Вознесенської

– Як має виглядати етап спільного переживання? 

– Це можуть бути виставки, концерти. Наведу приклад з вшанування Небесної сотні: багато людей збираються кожного року разом щоб згадати про це горе. Це важливо на національному рівні для того, щоб наш народ психологічно пережив ці події. Приходять навіть незнайомі загиблим люди, і це нормально. Не треба лишати затиснуті почуття всередині себе.  

– Які наслідки для суспільства через непропрацьовані колективні травми? 

– У нашій країні є приклад – Голодомор. Не було прийнято говорити, скільки людей стало жертвами і як було тяжко. Навіть у родинах не обговорювали цю трагедію. Деякі люди знали, але не згадували про це. Нація відчувала себе жертвою. Нам здавалося, що світ несправедливий, бо ми не відплакали загиблих і не могли висловити свій гнів тим, хто винен у Голодоморі. Десятиліття ми жили у стані жертви. Під впливом Росії ми так жили і нам нав'язували, що це нормально. 

Голодомор ми почали переживати лише через декілька поколінь від тих, хто застав трагедію. Зараз у нас зовсім інше ставлення як до себе, так і до історії. Ми говоримо і пам'ятаємо про Голодомор: ставимо свічки на вікна, об'єднуємося на заходи пам'яті. 

– Яка головна емоція під час війни? 

– Будь-яка травма викликає тріаду емоцій: гнів, страх і огиду. У перші дні війни у людей був шок і панував страх. Потім на початку квітня у нас почав наростати гнів. Тоді ж була і огида. Гнів ми можемо якось виразити, бо у нашому суспільстві він дозволений. А огида, відраза не зовсім прийняті у суспільстві, ми навіть не кажемо про це та іноді не усвідомлюємо. 

У 2014-2015 роках я проводила у різних регіонах дослідження того, як люди ставилися до війни, яка тоді тільки почалася. Ми показували людям фотографії, пов'язані з війною і Майданом. Потім фіксували почуття та емоції за допомогою арт-терапевтичних засобів. Один з цікавих результатів: чим ближче людина знаходилась до війни, тим більше у неї було огиди, у центрі країни – страх, а на заході – гнів. Для мене було відкриття, що на такому макро-соціальному рівні громада замовчувала свою огиду. 

– Як виражати ці деструктивні емоції? 

– Серед почуттів та емоцій деструктивне лише те, що руйнує людину – сором. Всі інші конструктивні. Але якщо почуття замовчувати, то вони звісно стануть деструктивними. Коли переходять наші кордони, у нас наступає гнів, і це нормально. Гнів потрібен для того, щоб захистити свій кордон. Якщо не буде гніву – нас зруйнують як особистостей і націю. Про ситуацію зараз – ми перераховуємо кошти на ЗСУ, і це теж засіб виразу гніву.  

А з виразом огиди важче, бо легітимних засобів для того мало. Наприклад, я обриваю всю комунікацію з родичами, колегами і знайомими з Росії, бо мені огидно. А на рівні держави існують лише напівкроки, наприклад дозвіл в'їзду в Україну росіян лише з візою. 

 

– Ми чуємо пісні, що стають вірусними, малюнки про власну злобу до ворога, які миттю поширюють користувачі соцмереж. Враження, що творчість всюди. 

– Бо творити можуть всі. Я б сказала так: арт-терапія – це метод допомоги і зцілення особистості за допомогою творчості. Поряд має бути арт-терапевт – навчена людина, яка знає, як використовувати творчі процеси для зцілення. Арт-терапія застосовує мистецтво у два способи: 1) творчий спосіб; 2) рецептивний – через сприйняття того, що зробили інші. Я можу дивитися фільм і плакати або сміятись, так я реагую на те, що створили інші, і виражаю свої почуття.  

У мене був цікавий досвід. Мені написав японський колега – арт-терапевт і художник. Сказав, що йому не достатньо інформації про війну, яка подається в японських новинах. Він попросив надіслати йому декілька картин, намальованих українськими митцями для того, щоб краще зрозуміти що ми відчуваємо і як можна нам допомогти психологічно. Новини – це просто події як факт, а для розуміння цих подій нам потрібні роботи митців.  

Сама по собі творчість має лікувальний ефект, тому що вона повертає людині контроль за своїм життям хоча б на кілька годин.

Ми всі зараз живемо у стані невизначеності, нам складно щось планувати. Раніше ми планували на 4 місяці вперед, брали квитки на літак за пів року. Зараз ми не знаємо, що буде завтра.

Не всі володіють толерантністю до невизначеності. Стан невизначеності дуже виснажує. Але коли ви берете пензлик,  точно знаєте, що  своєю рукою зробимо те, що  хочете. Ви можу висловити у творчості гнів, страх, огиду. Наприклад, намалювати плями, які будуть відповідати вашому стану. 

Джерело https://life.pravda.com.ua/health/2022/07/26/249711/