Як сформувати адекватну самооцінку у дитини

Самооцінка дітей напряму залежить від того, яке середовище їх оточує та як спілкуються з ними найближчі люди, адже їхній думці малеча довіряє, яка власне і формує дитяче уявлення про себе.

До Вашої уваги 15 найбільш дієвих стратегій поведінки, які допоможуть сформувати у дитини адекватну самооцінку.

1. Правильно хвалити. Це значить хвалити не просто одним словом, а описувати те, що ви бачите і бажано через призму власних почуттів. Наприклад, фраза «Мені подобається як ти намалював цього слоника – в нього такий довгий хобот, і великі вушка, як у справжнього…» суттєво відрізняється від фраз «Молодець!» чи «Гарно намальовано!» тим, що в першому випадку ви показуєте своє відношення до роботи дитини, за допомогою якого дитина більше про себе дізнається, а в другому випадку ви просто констатуєте факт. Хваліть дитину не лише наодинці, а і в присутності інших членів сім’ї. Краще хвалити за зусилля, а не за результат, наприклад, «Тобі, мабуть, було не просто дати погратися своєю новою машинкою. Це було дуже щедро з твого боку».

2. Визнавати право власності дитини та питати дозволу, якщо берете її речі. Якщо ви хочете, щоб дитина вас поважала, не брала речі важливі для вас, не спитавши, то виховуйте цю рису своїм же прикладом. Таким чином ви демонструєте повагу до доньки чи сина і визнаєте право на власний простір, що позитивно впливає на самооцінку.

3. Давати вибір і можливість брати на себе відповідальність. Якщо ви даєте можливість малечі обирати, то визнаєте її право на власну думку, що безумовно формує самооцінку. Хоча дитина і потребує контролю, встановленню меж, але ще більше їй треба життєвий простір, де можна навчитися керувати власними бажаннями і потребами.

4. Привчати до самостійності. Коли ви надаєте дитині все більше справ робити самостійно, то показуєте, що сприймаєте її як особистість, яка сама ладна впоратись. Ви демонструєте їй свою впевненість. А якщо у дитини ще й вийшло зробити щось без допомоги дорослого, похвала, яка слідує після цього, ще раз доведе, що дитина справді варта багато чого. Рекомендації, щодо того, як привчити дитину до самостійності читайте тут.

5. Питайте пораду. Якщо значимий дорослий, який сприймається дитиною всезнаючим і всемогутнім питає у неї пораду, яка стосується його самого, наприклад, «Яку ручку обрати?» чи сім’ї взагалі «До бабусі поїдемо в п’ятницю чи суботу?», то власна значимість у малечі збільшується в рази.

6. Говоріть про почуття. Відома психолог В. Оклендер сказала: «Емоції дитини формують саму її суть, саме її існування. Коли її почуття не мають цінності, вона сама не має цінності». Отже, коли ми говоримо про свої почуття і вчимо дитину говорити про свої, вона відчуває себе прийнятою нами і є безумовно психічно здоровішою, адже негативі почуття не наколюються.

7. Будьте чесними. Є багато ситуацій, коли ми розуміємо, що сказавши дитині правду, істерики не уникнути. Саме тому, батьки часто брешуть, і надають не зовсім здоровий приклад побудови стосунків з оточуючими. Якщо негативні емоції є, то краще, щоб дитина їх виразила одразу, оскільки, дізнавшись правду, крім того, що істерика буде сильнішою, ви ще можете втратити довіру. Згодом дитина розуміє, що батьки, говорячи правду сприймають її, як особистість, з якою можна багато чого обговорити, а не ховатися на неправдивими реченнями. Це безумовно впливає на самооцінку малечі.

8. Давайте можливість дитині експериментувати, задовольняти свою потребу в пізнанні світу, в цікавості. Безкінечні «ні» та «неможна» лише демонструють дитині, що вона багато чого в світі не варта, а тому краще і не пробувати.

9. Сприймайте дитину всерйоз і рахуйтеся з її бажаннями і потребами. Адже дитина сама знає, коли вона голодна чи коли їй холодно.

10. Адекватно реагуйте на невдачу. Намагайтеся ніколи не сварити дитину, якщо в неї щось не вийшло, не пригадувати свої настанови типу “я ж казала, не треба лізти”, “чому ти мене не послухав?”, не нав’язувати малечі почуття провини типу “про що ти думав?”, “тепер ти не зможеш грати іграшкою, ти її зламав”. Ви звичайно можете допомогти дитині зрозуміти причини через які щось не вийшло, але не дорікайте. І найголовніше – акцентуйте увагу не на невдачі, яка трапилась, а на способі виходу з неї.

11. Не порівнюйте дитину ні з ким. Так ви можете принизити значимість малюка, особливо, якщо він виявляється в гіршому світлі. Порівняння може бути корисним лише в одному випадку – коли ви пригадуєте дитині її власні щаблі, де вона чогось досягла чи не досягла.

12. Не принижуйте, не вдавайтесь до фізичного і психічного насилля, не ображайте та не висміюйте. Все це шлях до формування заниженої самооцінки дитини.

13. Ніколи не критикуйте особистість, а якщо дитина і вчинила не зовсім добре, то звертайте увагу лише на дії. Тобто замість фрази «ти – лінивий», можна сказати «ти лінишся зробити…». Робіть лише конкретні зауваження, не починаючи фрази типу «ти завжди…», «ти ніколи…».

14. Проявляйте свою любов всіма доступними вам способами.

15. Будьте для дитини гарним прикладом. Достатньо висока думка про себе, впевненість с своїх силах, дії відповідно до власних інтересів – все це аж ніяк не зашкодить дитячій самооцінці.

Джерело https://dytpsyholog.com/

 

Істерики. Способи запобігання

1. Намагаєтесь якомога рідше вживати слово «НІ». Говоріть тільки тоді, коли це дійсно необхідно (дитина схопила ніж, підійшла на прогулянці до відкритого каналізаційного люка), тобто коли це щось таке, що може зашкодити здоров’ю її або оточуючих її людей.

Коли Ви багато чого дозволяєте робити, дитина менше разів вступає в протест (адже пізнавати світ – це одна з її основних потреб), а отже і більшості істерик можна уникнути.  «Ні» повинно бути мало, але воно бути повинно!!! Потрібно завжди пам’ятати, що відмовляти дитині в чомусь – цілком нормально. Як і те, що дитина може обурюватися через це. Але якщо вже Ви дитину в чомусь обмежуєте і вона починає висловлювати яскравий протест, важливо не поступатися, оскільки така манера поведінки може закріпитися – як тільки дитина зрозуміє, що так вона зможе домагатися того, що хоче, це буде ведучий механізм взаємодії з вами, а надалі і з оточуючими в дорослому житті.

2. Якщо бачите що пахне «смаженим» – спробуйте підключити почуття гумору. І навіть простеньке смішне завдання може допомогти втомленому малюкові дійти до потрібного місця. Наприклад, стояти з висунутим язиком, поки червоний на світлофорі не зміниться зеленим. Чи позмагатися, хто придумає смішнішу пантоміму. Тут на скільки Вас занесе Ваша ж фантазія!

3. Якщо дитина втомилась від того, що довго чекає на щось (наприклад, обід) і ви відчуваєте, що поганий настрій “не за горами” – залучіть її до підготовки – нехай спробує їжу на сіль чи перемішає салат.

4. Ніколи не висміюйте, не принижуйте і не ображайте дитину. Якщо, вона вчинила який-небуть негарний, з Вашої точки зору, вчинок – обов’язково скажіть їй про це. Але не акцентуйте увагу на особистості, а говоріть саме про дії. Тобто не “ти поганий”, а “ти вчинив не правильно”.

5. Для дітей також важливим є можливість вибору. Часто істерики є наслідком того, що батьки заважають дитині ставати самостійною. Вона намагається все робити по-своєму. У таких випадках необхідно, щоб у дитини обов’язково були сфери, в яких тільки вона вирішує, як має бути або вона сама вибирає із запропонованих альтернатив.

6. Частою причиною істерик буває невизначеність. Особливо в кризові періоди дитина потребує стабільності як ніколи. І коли батьки намагаються надати їй безмежне право вибору, дитина може губитись. Тому постійні переговори з дитиною не бажані і скрізь треба знати міру. Якщо Ви бачите, що дитина «губиться» в різноманітних варіантах, не знає чого хоче, не може визначитись – зробіть вибір замість неї, навіть, якщо вона противиться, насправді вона цього потребує.

7. Для профілактики дитячих примх та істерик велике значення має єдина виховна позиція всіх членів сім’ї, які беруть участь у догляді за дитиною. Якщо, дорослі виховують по-різному, дитина вчиться маніпулювати і шляхом інтриг досягати свого.

8. Якщо яка-небудь неприпустима дія дитини була помічена вперше, то краще проігнорувати, ніж звернути увагу і тим самим підкріпити.

9. Якщо не хочете наразитися на істерику, ніколи різко не переривайте занять дитини, навіть, якщо вони здаються Вам безглуздими і неправильними. Для перемикання уваги малюка потрібний певний час.

10. Іноді роздратування у дітей накопичується, коли довго щось не виходить. Слідкуйте за тим, як дитина справляється з новим для себе завданням, адже на перших порах не завжди вона зможе зробити це самостійно (запустити нову машинку, піднятися сходами на гору, переступити через струмочок). У таких випадках потрібно зробити це разом з нею (ОБОВ’ЯЗКОВО спитавши чи треба їй допомога – це вже розуміють 1,5 річні діти), щоб вона перевірила свої сили і повірила в них.

11. Намагайтесь якомога менше порушувати режим дня (особливо в кризові періоди), оскільки нестабільність може запустити істерику!

12. Для дитини дуже важливо, щоб її почули. Часто звичайне проговорення батьками того, що хоче дитина (наприклад, “Я почула і зрозуміла, що ти хочеш на майданчик, але нам треба спочатку зайти в магазин, щоб купити…”) зводить нанівець внутрішнє напруження. Інколи малюкові просто хочеться знати, що його почули і зрозуміли.

Джерело https://dytpsyholog.com/

 

Слова, якими варто замінити звичні зауваження в сторону дитини. Прийом, який справді працює!

Спробуйте замінити звичні зауваження дитині, які використовуєте регулярно, новими словами, і зміниться все – інтонація, ваш настрій, а головне, реакція дитини! Спробуйте – це працює!

• Замість роздратованого: “Пішли швидше, скільки тебе чекати!” Скомандувати: “На старт, увага … руш! Побігли! “
• Замість загрозливого: “Їж, інакше не отримаєш десерт” порадувати: “Після того як зникне ця крииихітна котлетка, до тебе прилетить щось смачненьке”.
• Замість грубого: “Прибери за собою” вимовити мрійливим голосом: “От якби ти був чарівником і зміг би начарувати порядок на столі …”
• Замість розсердженого: “Не заважай!” Сказати: “Іди, пограйся трохи сам. А коли я звільнюся, ми влаштуємо міні-свято”.
• Замість незадоволеного: “Не вередуй, піратська футболка в пранні, одягай ту, яка є” примирити з неприємністю: “Дивись-но, а ось родичка твоєї піратської футболки. Давай її одягнемо!”
• Замість риторичного: “Ляжеш ти, нарешті, спати?!” Поцікавитися: “Показати тобі хитрий спосіб укривання ковдрою?””
• Замість безсилого: “Щоб я ніяких “не хочу” не чула!” Несподівано закричати: “Ой, дивися, Капризка прибіг. Лови, лови його, щоб він нам настрій не псував!”
• Замість нудного: “Скільки разів повторювати!” Сказати таємничим шепотом: “Раз-два-три, передаю секретну інформацію … Повторіть, як чутно”.
• Замість менторського: “Руки помив?” Запропонувати: “Давай поспорим, що вода з твоїх рук потече чорна?”

Джерело https://dytpsyholog.com/

 

Метод “Активного слухання” як один з чудових прийомів налагодити контакт з дитиною

Причини труднощів дитини часто бувають заховані в сфері її почуттів. Тоді практичними діями – показати, навчити, спрямувати – їй не допоможеш. У таких випадках краще всього … дитину послухати.

У всіх випадках, коли дитина засмучена, ображена, зазнала невдачі, коли їй боляче, соромно, страшно, коли з нею обійшлися грубо або несправедливо і навіть коли вона дуже втомилася, перше, що потрібно зробити – це дати їй зрозуміти, що ви знаєте про її переживання (або стан), «чуєте» її.

Для цього найкраще сказати, що саме, на вашу думку, відчуває зараз дитина. Бажано назвати «по імені» це її почуття або переживання.

Активно слухати дитину – значить «повертати» їй в бесіді те, що вона вам повідала, при цьому позначивши її почуття.

Деякі важливі особливості і додаткові правила бесіди за способом активного слухання.

Якщо ви хочете послухати дитину, обов’язково поверніться до неї обличчям. Дуже важливо також, щоб її і ваші очі знаходилися на одному рівні. Якщо дитина маленька, присядьте біля неї, візьміть її на руки або на коліна, можна злегка притягнути дитину до себе, підійти або присунути свій стілець до неї ближче. Уникайте спілкуватися з дитиною, перебуваючи в іншій кімнаті, повернувшись обличчям до плити або до раковини з посудом, дивлячись телевізор, читаючи газету, сидячи, відкинувшись на спинку крісла або лежачи на дивані. Ваше положення по відношенню до неї і ваша поза – перші і найсильніші сигнали про те, наскільки ви готові її слухати і почути. Будьте дуже уважні до цих сигналів, які добре «читає» дитина будь-якого віку, навіть не віддаючи собі свідомого звіту в тому.

По-друге, якщо ви розмовляєте з засмученою дитиною, не слід ставити їй запитання. Бажано, щоб ваші відповіді звучали в стверджувальній формі.

Дуже важливо в бесіді «тримати паузу». Після кожної вашої репліки краще за все помовчати. Пам’ятайте, що цей час належить дитині, не забивайте його своїми міркуваннями і зауваженнями. Пауза допомагає дитині розібратися в своєму переживанні і одночасно повніше відчути, що ви поруч. Дізнатися про те, що дитина ще не готова почути вашу репліку, можна по її зовнішньому вигляду. Якщо її очі дивляться не на вас, а в сторону, «всередину» або вдалину, то продовжуйте мовчати – в дитини відбувається зараз дуже важлива і потрібна внутрішня робота.

В вашій відповіді також іноді корисно повторити, що саме, як ви зрозуміли, сталося з дитиною, а потім позначити її почуття

Іноді у батьків виникає побоювання, що дитина сприйме повторення її слів як передражнювання. Цього можна уникнути, якщо використовувати інші слова з тим же змістом. Наприклад, в нашому прикладі слово «водитися» батько замінив на «дружити». Практика показує, що якщо ви навіть і використовуєте ті ж фрази, але при цьому точно вгадуєте переживання дитини, вона, як правило, не помічає нічого незвичайного, і бесіда успішно триває.

Звичайно, може статися, що у відповіді ви не зовсім точно вгадали, подію або почуття дитини. Не хвилюйтеся, в наступній фразі дитина вас поправить. Будьте уважні до її поправки і покажіть, що ви її прийняли.

* * *

Результати активного слухання:

1. Зникає або принаймні сильно слабшає негативне переживання дитини. Тут позначається чудова закономірність: розділена радість подвоюється, розділене горе зменшується вдвічі.
2. Дитина, переконавшись, що дорослий готовий її слухати, починає розповідати про себе все більше: тема розповіді (скарги) змінюється, розвивається. Іноді в одній розмові несподівано розмотується цілий клубок проблем і прикрощів.
3. Дитина сама просувається у вирішенні своєї проблеми.
4. Батьки повідомляють, як про диво, що діти самі досить швидко починають активно слухати їх.
5. Батьки самі відчувають зміни в собі. Дуже часто на початку занять з активного слухання вони діляться ось яким своїм неприємним переживанням. «Ви говорите, – звертаються вони до психолога, – що активне слухання допомагає зрозуміти і відчути проблему дитини, душевно поговорити з нею. У той же час ви вчите нас способу або методу, як це робити. Навчаєте будувати фрази, підшукувати слова, дотримуватися правил. Яка ж це душевна розмова? Виходить суцільна “техніка”, до того ж незручна, неприродна. Слова не приходять в голову, фрази виходять кострубаті, вимучені. І взагалі – нечесно: ми хочемо, щоб дитина поділилася з нами сокровенним, а самі “застосовуємо” до неї якісь способи.» Такі або приблизно такі заперечення доводиться чути часто на перших двох-трьох заняттях. Але поступово переживання батьків починають змінюватися. Зазвичай це трапляється після перших вдалих спроб вести бесіду з дитиною по-іншому. Успіх окрилює батьків, вони починають інакше ставитися до «техніки» і одночасно помічають в собі щось нове. Вони виявляють, що стають більш чутливими до потреб і прикрощів дитини, легше приймають її «негативні» почуття. Батьки кажуть, що з часом вони починають знаходити в собі більше терпіння, менше дратуватися на дитину, краще бачити, як і чому їй буває погано. Виходить так, що «техніка» активного слухання виявляється засобом перетворення батьків. Ми думаємо, що «застосовуємо» її до дітей, а вона міняє нас самих. В цьому – її чудова прихована властивість.

Джерело https://dytpsyholog.com/2016/03/31

 НЕ ПОЧИНАЙ З ТРЕТЬОЇ ФРАЗИ

Раз по раз я кажу своїй дочці: "Не починай з третьої фрази!"

Бо сідає за стіл і негайно з відчаєм і образою в голосі:

- Чому мені не дали хліба ???

- Це третя фраза, люба. Першою повинна бути: "Дайте мені, будь ласка, хліба"

(80% проблем вона вирішує на місці).

Друга: "Пробачте, я говорила, що мені потрібен хліб. Можливо, ви не розчули?"

(Ймовірність отримання хліба зростає до 95%).

І ось тільки якщо вже після цього його не дали, можна вигукувати ту саму, третю фразу: "Чому мені не дали хліба?"

Але швидше за все вона не знадобиться.

Коли тебе починає розбирати страшенне обурення, невдоволення і образа щодо чиєїсь поведінки, запитай себе насамперед: говорила ти цій людині, що ти чогось хочеш, а цього чогось немає?

Чи є у неї взагалі будь-які підозри з приводу того, чим саме ти незадоволена?

Як це не прикро звучить, люди роблять багато речей не тому, що вони активно бажають нам поганого, а тому, що вони зайняті собою і не збираються перейматися нами, нашими тонкими струнами і дуже нервовими закінченнями. Але вони здатні багато чого зробити для нас, якщо ми (використовуючи даний нам дар говорити прямо) дамо їм про це знати!

Автор - Аліка Калайда

Переклад - Психологічна студія Сенс

 ТИ ЯК?

А тобі траплялося почуватися поруч з людиною так, наче ти не існуєш ?

Так роблять спеціально, щоб змусити інших сумніватися у власному відчутті реальності.

Термін «газлайтинг» походить із п’єси 1938 року. У сюжеті — чоловік, який маніпулює дружиною з метою домогтися її примусового поміщення до психіатричної лікарні. Наприклад, він приглушує світло гасових ламп, а потім переконує її, що вона все це вигадує.

У каруселі все не так літературно — розповідаємо про реальний газлайтинг, з яким ми усі могли стикатися.

У тебе були такі випадки?

 

«Фабінг»: коли дитина відчуває себе непомітною

Сучасне батьківство має нову загрозу — не грубість, не байдужість у класичному розумінні, а… мобільний телефон. Власне, той момент, коли ми віддаємо перевагу екрану, а не живій присутності поруч із дитиною, має свою назву — «фабінг» (від англ. phone + snubbing — зневажати).

Що таке батьківський фабінг?

От ви сидите на кухні навпроти свого шестирічного сина. Він спокійно їсть свої пластівці, але щойно запитав, чи допоможете знайти його улюблену машинку. Ви чули питання, але не відреагували — бо саме гортали рекламу ламп у смартфоні. Можливо, навіть кинули фразу: «Зараз, хвилинку». Або ж просто проігнорували.

У цей момент ви щойно «зафабили» свою дитину — поставили телефон вище за неї.

Діти відчувають зв’язок через присутність — не просто фізичну, а емоційну. Коли дорослий дивиться в очі, слухає, реагує, визнає почуття дитини — народжується відчуття безпеки, глибокого контакту. І зовсім не обов’язково погоджуватись з усім — важливо бути уважним до внутрішнього світу дитини.

Ігнорування залишає по собі відчуття самотності, тривоги, занижену самооцінку. Дитина може несвідомо зробити висновок: «Я не вартий уваги», «Мене не люблять», «Іншим не можна довіряти».

Недавнє масштабне дослідження в Китаї показало, що фабінг змушує дітей «закриватись» — внутрішньо звинувачувати себе, проявляти менше соціальних навичок. Якщо фабінг іде з боку обох батьків — ризик ще вищий. Інше дослідження 2025 року виявило зв’язок між фабінгом і підлітковою депресією, особливо якщо в сім’ї знижений рівень емоційної близькості.

Також фабінг пов’язаний із:

•агресією та соціальним відстороненням,

•надмірною прив’язаністю до смартфонів у самих дітей,

•емоційним відчуженням від батьків,

•проблемами зі сном через зростання негативних емоцій.

Що робити?

Ось кілька шляхів, як зменшити або уникнути фабінгу:

✓ Розвивайте усвідомленість. Слідкуйте, куди спрямована ваша увага. Це перший крок до зміни.

✓ Помічайте, що заважає близькості. Іноді контакт очі-в-очі може викликати старі болючі емоції — досвід із власного дитинства, відчуття невпевненості у батьківській ролі.

✓ Слухайте тіло. Тривога, напруга, нудьга чи уникання неприємних ситуацій — усе це може змушувати «тікати» в телефон.

✓ Встановіть правила використання гаджетів. Виділіть час, коли смартфони — поза зоною досяжності.

✓ Навчіть дитину подавати сигнал. Можна вигадати слово-код чи жест, яким вона зможе сказати: «Мені потрібна твоя увага».

✓ Знову відкрийте в собі цікавість. Бо перед вами — жива, унікальна істота, що потребує не ідеального, а уважного батька чи матері.

Смартфони — це частина нашого життя. Але коли ми дозволяємо їм витісняти контакт із дитиною — це вже не просто зручність, а втрата. Тому головний виклик сьогодні — навчитися бути присутнім, чесно подивитись на свої звички, і зробити вибір на користь живого зв’язку.

https://psyhologer.com.ua/fabinh-koly-dytyna.../...